ООО "ФК "КАРТОЧКА плюс"

ООО
+38 (044) 220-28-89 info@kartochkaplus.com
Контактная информация

Кредитний договір – це цивільно-правовий договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України).

Споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (п. 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Визнання договору недійсним:

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із статі 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 статі 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Абзац 2 пункту 2 Постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачає, що відносини, які витікають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян у тому числі про надання кредитів регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів».

Розглянемо деякі підстави визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним:

1. Невиконання переддоговірної роботи з Позичальником.

Згідно з п. 2. ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

кредитні умови, зокрема:

Зазвичай банки ігнорують дану вимогу, що є однією з підстав визнання договору недійсним, адже згідно з ч. 2 п. 2. ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Згідно п. 2. ст. 230 ЦК України, сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

2. Зміст правочину суперечить чисельним нормам законодавства України.

1. Договір про надання споживчого кредиту суперечить ряду норм чинного законодавства, а саме:Для прикладу, умова договору про те, що Позичальник зобов’язується сплатити комісію за надання Кредиту (в відсотковому розмірі від суми кредиту)

У відповідності до п. 3. 6. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженим постановою НБУ від 10.05.2007, № 168, «Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо)».

2. Умова договору про те, що Позичальник повідомлений у письмовій формі про всі умови споживчого кредитування.

Однак, згідно з п. 2. 4. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, Банки зобов’язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.

У відповідності до п. 2. 5. вказаних Правил, Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

Чи дотримано такого порядку банком?

3. Умова договору про те, що Кредитор має право в односторонньому порядку на власний розсуд без згоди Позичальника змінити процентну ставку за кредитом.

Таким чином Банк надає собі права за власним бажанням будь-коли змінювати відсоткову ставку, а клієнт не має права відмовитися.

Згідно з ч. 4 п. 5 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів»: до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовується положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими:

4. Умова договору про те, що за прострочення будь-яких грошових зобов’язань за договором Позичальник сплачує Кредитору пеню у розмірі, що не відповідає вимогам законодавства (для прикладу, 1% суми кредиту за кожен день прострочення). Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»,: Розмір пені, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно з ч. 5 п. 3 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови Договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п’ятдесят відсотків вартості продукції (послуг) у разі невиконання ним зобов’язань за договором.

5. Відсутність у договорі розпису загальної вартості кредиту у оскаржуваному Кредитному договорі відсутній, а таким чином відсутня істотна умова договору – ціна (ст. 632 ЦК України). Відповідно до ч. 2 п. 4 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів»: У договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача.

6. Умови, які регулюють внесення змін (доповнень) та розірвання Договору, лише в односторонньому порядку, і лише в інтересах та з боку Банку.

Метою Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», як сказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, а отже, і, користувачів споживчого кредиту, яким є Позивач.

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір повинен містити — порядок зміни і припинення дії договору.

7. Договір не містить умов про відповідальність банку. Згідно п. 9 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір, повинен містити: права та обов’язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.

3. Кредитний договір суперечить законодавству України щодо використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

Правовідносини, які виникають із кредитного договору, за суттю є зобов’язаннями, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов’язань.

Чинний Цивільний кодекс України розрізняє валюту зобов’язання та валюту виконання зобов’язання.

Відповідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Ст. 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети), як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Надання Банком Позичальникові грошових коштів (кредиту) та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов’язків в іноземній валюті (в тому числі, оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій) за своєю правовою природою є валютною операцією.

Ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензування, в тому числі, банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Згідно із статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого Банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією.

Ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно із п. п. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб’єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства, щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Відповідно до частини 5 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», пункту 1.10 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції, означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Надання кредиту у іноземній валюті призвело також до того, що Позивач перебуває у відверто дискримінаційному становищі відносно Відповідача.

Так, для прикладу, на день укладання кредитного Договору іноземний курс валюти становив 1 USD = 5,05 грн., та на сьогоднішній день становить 1 USD = 8,05 грн. Отже, існує істотна зміна становища, щодо виконання боргових зобов’язань за кредитним Договором. Тобто з підвищенням курсу іноземної валюти, сума боргу, яку Позичальнику необхідно сплачувати значно зросла, в зв’язку із чим значно погіршився фінансовий стан Позивача.

Подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час є порушенням одного із принципів цивільно-правових відносин, які закріплені у статті 3 Цивільного кодексу України – принципу справедливості. Такі умови кредитного договору є несправедливими.

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДІЙСНОСТІ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ
(ст. 1057-1 Цивільного кодексу України)

1. У разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов’язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю.

2. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов’язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт.

3. Арешт на майно підлягає зняттю, якщо протягом 30 днів з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору кошти у розмірі, визначеному судом, будуть повернуті кредитодавцю. Якщо у зазначений строк зобов’язання повернути кошти не виконано, кредитодавець має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на арештоване майно.

4. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом.

5. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним — після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті.